Высший хозяйственный суд Украины

Постановление

Постановление Высшего хозяйственного суда Украины

2006-09-14 41/102


Відмовлено у порушенні провадження з перегляду
ухвалою Судової палати у господарських справах
Верховного Суду України
від 9 листопада 2006 року

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого Подоляк О. А., суддів: Кочерової Н. О., Рибака В. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ВАТ "Ржищівський завод продтоварів" на постанову від 13.06.2006 р. Київського апеляційного господарського суду у справі N 41/102 за позовом ВАТ "Ржищівський завод продтоварів" (надалі - Завод) до ТОВ "Будсервіс" (надалі - Товариство); підприємця [...] (надалі - Підприємець) про визнання договору недійсним, за участю представників: від позивача - [...], від відповідача-1 - [...], від відповідача-2 - [...], в судовому засіданні 06.09.2006 р. оголошувалась перерва для підготовки повного тексту постанови, встановив:

В грудні 2005 р. Завод звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору оренди N 03 від 16.10.2004 р., укладеного між Підприємцем (орендодавець) та Товариством (орендар), мотивуючи вимоги ст. ст. 180, 207 ГК України, ст. ст. 11, 16, 203, 215, 799 ЦК України.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що в порушення ч. 2 ст. 799 ЦК України договір оренди за участю фізичної особи - підприємця не посвідчений нотаріально; договір оренди не містить всіх істотних умов, зокрема, строку дії договору.

Товариство та Підприємець проти задоволення вимог заперечували з мотивів відповідності договору оренди N 03 від 16.10.2004 р. вимогам законодавства.

Рішенням господарського суду міста Києва від 17.03.2006 р. (суддя Пилипенко О. Є.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.06.2006 р. (судді: Губенко Н. М., Барицька Т. Л., Ропій Л. М.), в позові відмовлено з підстав необґрунтованості та неправомірності позовних вимог.

Не погоджуючись з постановою, Завод звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення і постанову скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням судами норм матеріального та процесуального права.

В судовому засіданні 06.09.2006 р. оскаржувачем заявлено клопотання про оголошення повного тексту постанови суду касаційної інстанції, у зв'язку з чим судом оголошувалась перерва.

Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи із наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 16.10.2004 р. між Підприємцем (орендодавець) та Товариством (орендар) укладено договір оренди автомобіля КАМАЗ і причепа (надалі - Договір оренди), відповідно до умов якого орендодавець передав в тимчасове користування орендарю транспортні засоби: автомобіль марки КАМАЗ-5410, реєстраційний N АА 2617 АМ, рік випуску - 1992, колір - білий, сідловий тягач, тех. талон КІС N 952626; причіп бортовий марки - ЧМЗАП 9399, реєстраційний N АА 2812 XX, рік випуску - 1992, колір - червоний, тех. талон КІС N 952621.

Відповідно до п. 3.1 Договору оренди останній укладено на термін з 16.10.2004 р. до 16.09.2005 р. Термін дії договору може бути змінений за погодженням сторін.

Додатковою угодою від 16.09.2005 р. до Договору оренди термін дії договору продовжено до 31.07.2006 р.

В 2005 році сталося ДТП, внаслідок якого вказані транспортні засоби, що знаходилися в оренді у Товариства, зазнали ушкоджень, у зв'язку із чим останнє, з посиланням на Договір оренди, звернулось до суду із позовом до Заводу про відшкодування шкоди.

Судами встановлено, що орендодавцем за Договором оренди є фізична особа - підприємець.

Згідно ч. 2 ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 9 ЦК України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Господарський кодекс України визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання (ст. 1 ГК України).

Відповідно до ст. ст. 2, 55 ГК України учасниками відносин у сфері господарювання є, зокрема, суб'єкти господарювання - учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб'єктами господарювання є, зокрема, господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

В силу положень ст. 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності, є господарсько-виробничими відносинами.

Стаття 4 ГК України розмежовує відносини у сфері господарювання з іншими видами відносин, зазначаючи, що не є предметом регулювання цього кодексу майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України, одночасно вказуючи при цьому, що особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються саме Господарським кодексом України.

Відповідно до ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи.

Стаття 24 ЦК України встановлює, що фізичною особою як учасником цивільних відносин визнається людина, яка набуває цивільної правоздатності у момент її народження (ст. 25 ЦК України). Цивільна дієздатність фізичної особи визначається її здатністю усвідомлювати свої дії та керувати ними, у окремих випадках, вона обумовлена необхідністю досягнення людиною певного віку, але у будь-якому випадку вона не залежить від інших організаційних або формальних чинників, таких як її реєстрація у компетентних державних органах тощо (ст. 30 ЦК України).

Згідно ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена та зареєстрована у встановленому законом порядку. Цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи, виникають з моменту її створення і припиняються з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ст. 91 ЦК України). Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення (ст. 89 ЦК України).

Поряд з цим, Цивільний кодекс України (ст. 50) передбачає право фізичної особи на здійснення нею підприємницької діяльності, не забороненої законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб - підприємців є відкритою.

Згідно ч. 1 ст. 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

У господарських відносинах фізичні особи - підприємці приймають участь перш за все як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх реєстрації і внесення відомостей про них до єдиного державного реєстру.

Набуття [...] статусу суб'єкта підприємницької діяльності (фізичної особи - підприємця) підтверджується копіями свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця від 06.10.2004 р. та довідки Головного управління статистики у м. Києві N 2100.

Частиною 2 ст. 128 ГК України передбачено, що громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

Відповідно до ст. 52 ЦК України фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Під час здійснення господарської діяльності фізичні особи - підприємці реалізують свою господарську компетенцію, тобто сукупність господарських прав та обов'язків. При цьому решта прав та обов'язків фізичної особи, що становлять її правоздатність як людини, набуваються та виконуються нею поза межами здійснення нею господарської діяльності, в порядку реалізації нею її цивільної дієздатності, передбаченої Цивільним кодексом України, та регулюються ним. Останнє випливає зі змісту ч. 3 ст. 45 ГК України, відповідно до якої щодо громадян положення цього кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.

Стаття 51 ЦК України передбачає, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

На відміну від ч. 2 ст. 799 ЦК України, норми параграфа 5 глави 30 ГК України не встановлюють вимог щодо нотаріального посвідчення договорів оренди транспортних засобів у сфері господарювання.

Положення ч. 2 ст. 799 ЦК України не можуть бути застосовані у відношенні Договору оренди, оскільки правове регулювання підприємницької діяльності юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, в даному випадку, є тотожними. У відношенні договорів оренди транспортних засобів, укладених юридичними особами, ЦК України та ГК України не вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення.

За загальним правилом (ст. 209 ЦК України) правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

Відтак, Договір оренди не потребував обов'язкового нотаріального посвідчення.

Посилання позивача, як на підставу визнання Договору оренди недійсним, на те, що останній не містить всіх істотних умов, правомірно не прийняті судами до уваги.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, Підприємець та Товариство домовились укласти угоду у певній формі, узгодили її умови, уповноважені особи підписали договір і скріпили його печатками, а сторони приступили до його виконання. За таких обставин, коли Договір оренди виконувався сторонами у передбачений спосіб, відсутні підстави вважати, що сторони не досягли згоди по всіх істотних умовах.

З урахуванням викладеного, висновки судів про відповідність Договору оренди вимогам законодавства та про відсутність правових підстав для визнання його недійсним відповідають фактичним обставинам та наявним матеріалам справи, нормам матеріального і процесуального права, є законними та обґрунтованими.

Перевіривши у відповідності до ч. 2 ст. 1115 ГПК України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що господарські суди в порядку ст. ст. 43, 47, 43, 99, 101 ГПК України всебічно, повно і об'єктивно розглянули в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази; належним чином проаналізували відносини сторін.

На підставі встановлених фактичних обставин місцевим господарським судом з'ясовано дійсні права і обов'язки сторін, правильно застосовано матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, обґрунтовано та правомірно відмовлено у позові.

В свою чергу, суд апеляційної інстанції, відповідно до ч. 1 ст. 101 ГПК України, повторно розглядаючи справу, повно з'ясував обставини, які мали значення для правильного розгляду поданої апеляційної скарги. Висновки апеляційного суду ґрунтуються на доказах, наведених в постанові суду, та відповідають положенням чинного законодавства. Як наслідок, прийнята апеляційним господарським судом постанова відповідає положенням ст. 105 ГПК України та вимогам, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.76 р. N 11 "Про судове рішення", зі змінами та доповненнями.

Посилання оскаржувача на інші обставини не приймаються колегією суддів до уваги з огляду на положення ст. 1117 ГПК України та з підстав їх суперечності матеріалам справи.

Твердження оскаржувача про порушення і неправильне застосування апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті постанови не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового акта колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 ГПК України, суд постановив:

Касаційну скаргу ВАТ "Ржищівський завод продтоварів" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.06.2006 р. у справі N 41/102 залишити без змін.

 

Головуючий, суддя 

О. Подоляк 

Судді: 

Н. Кочерова

В. Рибак 

Просмотров: 5714

Авторизация

Ваш e-mail: *
Ваше имя: *


Яндекс.Метрика